Гоголівська ЗОШ - Історія нашої Перемоги
П'ятниця
09.12.2016
10:38
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 36
Друзі сайту
  • Create a free website
  • uCoz Community
  • uCoz Textbook
  • Video Tutorials
  • Official Templates Store
  • Best Websites Examples
  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Гоголівська загальноосвітня школа

    Важка молодість мого дідуся
     
    Мене звати Гриценко Анжеліка. Я живу в селі Устивиця, Великобагачанського району, Полтавської області. Ходжу у 5 клас Гоголівської ЗОШ 1-111 ступенів. У нас велика і дружна родина. Ми часто збираємося разом. Традиційно 9 Травня,в День Перемоги, ми йдемо вітати мого прадідуся, Калтана Григорія Олександровича, з цим світлим і радісним святом. Скільки минуло років, але в цей день на очах дідуся завжди бринить непрохана сльоза. Важкі спогади повертають його в ті страшні часи.
    Дідусь Гриша народився 23 лютого 1926 року. Добре памятає початок війни, прихід фашистів у село. Під час окупації молодь забирали до Германії.  Прийшла біда і в родину Калтанів. Та юнак уже знав , що при зручній нагоді буде тікати. Перші три рази він втікав, не покинувши навіть свою рідну Полтавщину. Це було на станціях близького Гоголевого, пізніше з Миргорода та Ромодану. Та поліцаї не дрімали і вже вкотре Гриця саджали в ешалон, щоб їхав він працювати на клятих фашистів. За цим разом довелося втікати аж із Польщі, з міста Перемишля. Поряд був земляк, Сукач Іван Петрович, та  дівчина Дуня з Кіровоградщини. З  Польщі йшли на Схід і так натрапили на місто Цумань. Постукали до першої хатини. З порогу вже тікати було запізно: за столом сидів офіцер, одягнений у чорну форму. А він виявився доброю людиною, запросив їх до столу. Залишив переночувати. А на ранок після сніданку, офіцер дістав з-під лави автомат… Хлопці вже подумки попрощалися з життям… Але чужинець у такий спосіб провів утікачів повз часових у двір, де була двоповерхова будівля. Колишня школа, а тепер комендатура. Тут стояло багато німецьких машин. Офіцер підвів їх до однієї з них, посадив у кузов  із пустими мішками і наказав заховатися. Попросив водія, щоб висадив утікачів перед Житомиром, бо  в місті багато постів.
    Майже цілий день їхали. Двічі зупиняли німці, та за мішками не помітили нікого. Вже сутеніло, коли водій зупинив авто і висадив пасажирів. Ліс був поряд, і ледь помітною стежкою вони продовжили свій шлях додому. На Поліссі ліси великі, і фашисти боялися партизан, тому тут молодь ішла дещо вільніше і спокійніше. Пару разів зустрічали місцевих вівчарів, які направляли їх до Дніпра. Уже здалеку вони побачили синю стрічку могутньої річки. На їх щастя поблизу була пасіка, і старенький дідусь-пасічник перевіз на другий берег. Так вони опинилися в Золотоноші. Тут друзі по нещастю розійшлися: Дуня пішла на Кіровоградщину, а хлопці  рушили додому, в Устивицю.
    Ось уже і рідний Псел, але село Зубані, що на Глобинщині. Попросилися на ночівлю до людей. Прийняли, дали повечеряти, постелили у сараї на сіні. Міцний сон скував виснажених та зморених хлопців. Та раптом хтось їх почав розбуркувати. Це була внучка господаря, яка прибігла повідомити, що її дідусь пішов до поліції. Де й сон подівся. Через горище вибралися підлітки і помчали до очерету. Грузнучи в болоті, відірвалися від переслідування. Вже під ранок помітили копи пшениці, залізли в них, зігрілися і позасинали. Вранці по снопи приїхали жінки, наткнулися на незнайомців і дуже злякалися . Та й хлопцям теж було страшно, чи не видадуть їх. Жінки поділилися нехитрими харчами і вказали правильний шлях. Знову переправили добрі люди через річку і понад рідним Пслом пішли додому. Дійшли до Білоцерківки, а тут німці. Та, на щастя, зустріли жінку з двома дітьми, яка й їх видала за своїх, та так разом і перейшли дорогу.
    Переночували в лісі, а на ранок вже рукою було подати до рідного села. Ніхто із рідних вже й не сподівався побачити їх живими. Мати  пригорнула Гриця до себе, заплакала, а далі заходилася приводити його в порядок: обмила, обстригла, знайшла хоч якийсь одяг. Подорож додому тривала довгих 29 днів. Кілька разів дідусь був на крок від смерті, та бажання вижити і помститися перемогло.
    Після визволення Полтавщини дідусь пішов у діючу армію. Шлях на Захід він пройшов у танкових військах. Служив у 1452 самоходному артилерійському Перекопському полку, 19 танкового корпусу, 169 окремого гвардійського танкового батальйону. Велику Перемогу зустрів у Румунії.
    Мій прадідусь для мене є живим прикладом мужності і сміливості. Хочу, щоб він прожив ще багато років. Коли я підросту, щоб він мені розповів ще не одну таку цікаву і правдиву історію.

     *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  * 

    Фронтові дороги моїх дідусів

    Я, учениця 7-Б класу Гоголівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Великобагачанського району, Полтавської області хочу розповісти про рідних мені людей, які брали участь у Великій Вітчизняній війні.
    У нашій родині існує традиція. 9 Травня мама дістає сімейний альбом і ми перегортаємо його сторінки, згадуємо рідних, яких уже немає. Серед них і мої прадідусі та прабабусі, яким судилося звідати, що таке війна. Коли була маленькою, то мені було просто цікаво слухати розповіді про щось далеке і незвичайне. Зараз же я починаю розуміти, скільки горя і страждань  у мою родину принесла та далека війна.
    Мій прадідусь Омеляненко Семен Васильович пішов на фронт у перші ж дні війни. Учився воювати і, як і тисячі інших солдат, намагався не пустити ворога на рідну землю. Важкий був шлях відступу. І скільки ж було горя і сліз, коли у хату ввійшла страшна звістка на невеличкому клаптику паперу – "похоронці": "Пропав без вісті під час оборони Києва". Не хотіло серце згорьованої дружини Гончаренко Ганни Іванівни вірити тим страшним словам на синьому папері. Тому, коли дійшли чутки, що в Хоролі у концтаборі для полонених є і їхні односельці, які разом служили з чоловіком, вона разом з іншими жінками вирушила з надією і сподіваннями почути, що Семен живий. Але почула розповідь про останні хвилини дорогої людини, батька її синів. Наші війська намагалися утримати Київ, але довелося відступати. Могутній Дніпро був напрочуд тихим і спокійним, лише весла човнів, на яких переправлялися солдати, сплескували об воду. Та раптом небо наповнилося страшним гулом і з висоти посипалася смерть. У човен, на якому був і мій дідусь Семен, влучила бомба. Вона розтрощила човен на друзки, а людей розірвала на маленькі шматочки. Усі ці уламки дерева і людей забрав собі Дніпро. А рідним на пам'ять залишилася вціліла у вогні війни фотографія та викарбуване в граніті прізвище біля підніжжя пам'ятника "Невідомому солдату" у моєму рідному селищі Гоголеве. Не встиг мій прадідусь захистити рідну землю, не встиг одержати бойові нагороди, встиг лише чесно віддати своє життя за майбутню перемогу.
    Другий мій прадідусь Лисенко Дмитро Архипович до війни працював у колгоспі. Коли ж на рідний край напав ворог, він не роздумуючи пішов на фронт. Призвали його у червні 1941 року, дали гвинтівку. І став він рядовим стрілком. Воював чесно і завзято. Свято вірив у перемогу, і тоді, коли доводилося відступати, і тоді, коли був поранений під Сталінградом у руку. У госпіталі лікарі поставили невтішний діагноз: рука в будь-який момент може перестати діяти, бо дуже розтрощені кістки і пошкоджені нервові закінчення. Так не хотілося вірити, що більше не зможе стріляти, що ворога нищитиме хтось інший. Тому повернувся до рідної частини і продовжував боротьбу з фашистами. Свою війну мій прадідусь закінчив у Севастополі, бо саме у боях за визволення цього міста його контузило. Лікуватися відправили у Сибір. Перебував він у госпіталі до 1945 року. Додому до рідних повернувся інвалідом – без правої руки. Стара рана далася в знаки. Рука почала всихати і лікарі вирішили її ампутувати. Якою ж радістю для дружини і дітей було повернення чоловіка і батька додому. То нічого, що без руки, головне, що живий. Припала дружина до грудей чоловіка і почула гаряче биття серця та холодний відголос війни: на гімнастерці були медалі "За звільнення Сталінграда", "За відвагу", "За перемогу у Великій Вітчизняній війні". Та недовго тривала радість. Дмитро Архипович танув на очах. Щоб покращити здоров'я його поклали у військовий госпіталь у м. Гадячі. Лікувався там до 1949 року. Щоб якось допомогти родині у скрутні повоєнні роки, пішов працювати сторожем до комори. А 1951 році його не стало. Пішов із життя тихо, спокійно і з чистим сумлінням. А все, що не встиг зробити у цьому житті, продовжили його дружина і діти: відбудували колгосп і власну оселю, піднімали домашнє і сільське господарство.
    Я щиро дякую моїм прадідусям та прабабусям за подаровану можливість жити під мирним небом, радіти сонцю і життю.


     *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  * 
    Волонтерське об'єднання "Турбота" 17 квітня допомали ветерану війни Карпенку Степану Петровичу в підготовці городу до посадки.